Країна: Україна
	Краузе №: KM#
	Рік: 2021
	Матеріал: Папір
	Розмір: 148×75 мм
	Водяний знак: Портрет Лесі Українки і номінал «200»

Банкнота 200 гривень надрукована у банкнотно-монетному дворі Нацбанку України в 2021 році. Виготовлено на спеціальному тонованому папері з рожевим відтінком, який відповідає переважаючому кольору зображень, що є на банкноті.

Водяний знак – зображення портрета Лесі Українки, що повторює портретне зображення, надруковане на лицьовому боці банкноти. Зображення розміщено локально з лівого краю лицьового боку банкноти та є видимим під час розглядання банкноти проти світла. Також банкнота містить світлий елемент водяного знаку – зображення цифрового позначення номіналу, число «200», що розміщене вертикально в правій нижній частині багатотонового водяного знаку. Зображення є видимим під час розглядання банкноти проти світла (рис. 1).

Банкнота містить дві полімерні стрічки:

1. вертикально розміщену в товщі паперу захисна стрічка – полімерна стрічка видима праворуч від портрета Лесі Українки, і під час розглядання лицьового боку банкноти проти світла, на якій розміщено прозорі зображення у прямому та перевернутому вигляді: «200 ГРН», тризуб і підкреслене цифрове позначення номіналу «200» (рис. 2);
2. «віконна» (частково введена в товщу паперу) – полімерна стрічка синього кольору з яскраво вираженим кінематичним ефектом (рис. 3), що розміщена біля правого краю банкноти. Стрічка містить зображення числового позначення номіналу «200» та графічного знаку гривні «₴» (рис. 3а). У разі зміни кута нахилу банкноти змінюється напрямок руху фонового зображення стрічки.

Введена в обіг – 9 листопада 2021 року.

Переважаючий колір обох сторін – рожевий, синій.

АВЕРС

На лицевій стороні у центральній частині банкноти розташовано портрет письменниці Лесі Українки в ліву сторону.

Лариса Петрівна Косач (1871-1913) (літературний псевдонім – Леся Українка) – українська письменниця, перекладачка, фольклористка, феміністка та культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка «Плеяда» та групи Українська соціал-демократія. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Працювала в галузі фольклористики (наспівала 220 народних мелодій) і активно долучалася до процесів українського жіночого руху та національного відродження.

Серед мистецької спадщини – збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901-1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).

Народилася 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському. Мати її – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист. Батьки багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: Михайло Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу. В дев’ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 році у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка.

Лариса була другою із шести дітей Косачів. Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини

Навчання отримала переважно домашнє. Спочатку навчалася за програмою матері (Олена Пчілка взагалі принципово до 5-го класу вчила своїх дітей вдома, українською мовою, остерігаючись, щоб російська школа їх не зіпсувала), пізніше окремі вчителі приходили до неї додому, бо через туберкульоз кісток, який діагностували в десятилітньому віці, Леся тривалий час була прикутою до ліжка.

Попри це, Леся Українка досконало вивчила з десяток мов, серед яких були французька (французькою володіла краще, ніж російською), німецька, англійська, італійська, польська,  болгарська, а також латина і грецька. В Єгипті почала вчити іспанську. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера.  У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Через хворобу (а точніше – через потребу постійного лікування) Леся Українка об’їздила всю Європу, довгий час жила в Італії та Єгипті, три роки прожила в Криму, в Ялті. Любила бувати в театрі та опері (відвідала майже всі найкращі європейські театри), прекрасно розбиралася в європейському мистецтві, скрізь записувалася до найкращих бібліотек, цікавилась новинками літератури та науковими працями. Критикувала «народництво» і всіляко просувала європейські тенденції в українську культуру, стала однією з провісників модернізму в українській літературі.

Леся Українка разом з Оленою Пчілкою, Наталею Кобринською, Ольгою Кобилянською та іншими письменницями мала величезний вплив на розвиток феміністичної течії в українській літературі. Її жіночі образи – вільні у своєму виборі, самодостатні, горді і незалежні, що для того часу було абсолютним викликом, особливо на теренах Російської імперії. Друкувалася на сторінках започаткованого в 1887 році жіночого альманаху «Перший вінок», біля витоків якого стояли Наталя Кобринська та Олена Пчілка. Підтримувала емансипацію та жіночі рухи, які виступали за більші можливості для жіночої самореалізації.

У 1888 році разом з братом Михайлом стала співорганізатором літературного гуртка української молоді «Плеяда». Серед членів гуртка були Людмила Старицька, Володимир Самійленко, Іван Стешенко, Агатангел Кримський, Максим Славінський, Олександр Черняхівський та інші.

Все її життя було боротьбою: з хворобою, із суспільними догмами, за право бути українкою, мати власну думку, жити своїм розумом, не бути ні від кого залежною. Іван Франко назвав Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві».

Останні роки прожила в Єгипті та різних містах Грузії, куди переводили по службі її чоловіка, Климента Квітку. Померла 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі – виснажені хворобою, у неї відмовили нирки. Похована у Києві на Байковому кладовищі біля батька та брата Михайла. До кладовища труну з тілом Лесі Українки несли шестеро жінок.

Поверх зображенням письменника, внизу праворуч, пояснювальний напис: «ЛЕСЯ УКРАЇНКА». Вздовж нижньої частини портрету – мікротекст «ДВІСТІ ГРИВЕНЬ» (рис. 4).

Праворуч від портрета на тлі фонового зображення українського вінка з різнокольоровими стрічками, розміщено елемент «SPARK» у вигляді водяної лілії – оптично-змінне зображення, що має кінематичний ефект, у разі зміни кута нахилу банкноти на ділянках зображення спостерігаються поступові переходи від пурпурного кольору до золотисто-зеленого.

Латаття біле або водяна лілія – водна рослина, що росте в повільно текучих (поблизу берегів річок) або в стоячих водоймах (заводях, старицях, ставках, озерах). Росте на мілководді, але деякі добре витримують глибину до 2 м. При пересиханні водойм плаваюче листя з довгими гнучкими черешками відмирає. Але через деякий час на кореневищі з’являються маленькі листки на міцних прямостоячих черешках.

Єдиний в Україні вид цього роду, що росте в дикому стані, в Україні зустрічається порівняно рідко (за винятком Волинського Полісся).

Віддавна уявлення про латаття або водяних ліліях пов’язувалося із загадковим чином русалки. У казках часто йдеться, що кожне латаття має свого друга ельфа (маленького чоловічка), який разом з ним народжується, та разом з ним і вмирає.

Латинська назва латаття Nymphaea, що в перекладі означає німфа. За грецьким переказом водяна лілія виникла від білої німфи, яка загинула від нерозділеного кохання і ревнощів до Геркулесу. Ця та інші легенди відбивають надзвичайну красу латаття, викликають підвищений інтерес до цієї рослини.

Згадує латаття і Леся Українка в «Лісовій пісні»: «На озері розкрились лілеї білі й зазолотіли квітки на лататті». І ще в цьому творі: «… коли, вмираючи, лілеї клонять до теплої води голівки в’ялі?» – Водяник звертається до Русалки.

Нижче, під оптично-змінним зображенням водяної лілії, наведено рядки з поезії «За правду, браття, єднаймось щиро…» написаний орієнтовно в 1890 році, а вперше друкується у виданні «Леся Українка. Твори в п’яти томах» (том 1, Державне видавництво художньої літератури, Київ – 1951) (рис. 5):

За правду, браття, єднаймось щиро,
Єдиний маєм правий шлях...

У верхній центральній частині – зображення малого Державного Герба України та напис «УКРАЇНА».

Державний герб України, або малий Державний Герб України – офіційний символ держави Україна у вигляді золотого тризуба на синьому щиті.

Тризуб був затверджений як малий герб України 19 лютого 1992 року постановою Верховної Ради разом із своїм графічним зображенням. У 1996 році його статус був закріплений у Статті 20 Конституції України, де він також згадується як «Знак Княжої Держави Володимира Великого».

Герб походить від знаків Рюриковичів X-XII століття, з часів Київської Русі. Тризуб був родовим знаком Рюриковичів. Його зображення археологи знаходять на монетах, печатках, посуді, цеглі, настінних розписах.

Посли Київського князя Ігоря (912-945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980-1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого – тризуб.

Традиція використання герба-тризуба веде свій початок від герба Української Народної Республіки, від ухвал 12 лютого 1918 Малої ради у Коростені та 22 березня того ж року Української Центральної Ради в Києві.

З правої сторони банкноти вказано номінал: внизу – вертикальним написом «ДВІСТІ ГРИВЕНЬ»; вгорі – числом «200», також вертикально. Числове позначення номіналу вказано на полі з мікротексту – абревіатура «НБУ» (НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ) (рис. 6). Між вказівкою номіналу, числовим і написом, розміщено декоративний елемент – латентне (приховане) зображення цифрового позначення номіналу «200», що видиме під час розглядання банкноти під гострим кутом зору до джерела світла (рис. 7). Вздовж лівого краю цього елемента – мікротекст «УКРАЇНА» (рис. 8). А вздовж фонового закінчення з правої сторони – мікротекст «200 ГРИВЕНЬ» (рис. 9). Також з правої сторони виділені поля вгорі і внизу з повторюючим гербом України – тризубами (рис. 10).

З лівої сторони у верхній частині, над полем водяного знаку – напис «НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ», під яким розміщено підпис факсиміле Голови Національного банку України Кирила Шевченка і напис «Голова». Ліворуч – наскрізний елемент (рис. 11), що доповнюється на зворотній стороні, і під час розглядання проти світла проглядається число «200» (рис. 11а). Внизу, під полем водяного знаку – цифрове позначення номіналу «200», в якому чергується число «200» і зображення гривні часів Київської Русі (рис. 12).

«Гривня» спочатку була ваговою одиницею Київської Русі, її виникнення відносять до VIII-ІХ ст.. З поширенням на території Русі арабських дирхамів певну їх кількість стали прирівнювати за вагою до вагової гривні. Поступово гривня набула значення не лише вагової, але й лічильної одиниці. В джерелах часів Київської Русі лічильну гривну називають «гривною кун». У ваговій гривні зважували також срібло в злитках, прикрасах чи уламках. Згодом злитки срібла стандартної форми і ваги стали монетами.

Монетна гривна відома з середини XI століття. Першими виникли київські монетні гривні –  ромбоподібні злитки вагою близько 164 г. Майже одночасно з’явилися новгородські гривні – паличкоподібні злитки вагою близько 204,7 г. Трохи пізніше – чернігівські, які за формою подібні до київських, але за вагою тотожні новгородським

Гривня лишалась грошовою одиницею на Русі до XIV століття. Під час монголо-татарської навали (з другої половини XIII ст.) срібні гривні стали ділити, рубаючи їх навпіл. Так з’явилися рублі (від слова рубати, тобто обрубок гривні).

Біля лівого краю, посередині, розміщено фрагмент декоративного елементу аналогічний тому, що знаходиться з правої сторони з латентним зображення цифрового позначення номіналу. Рядом стилізоване зображення дерева (вертикально).

Дизайн лицевої сторони доповнює тло банкноти з елементами антисканерної сітки: частина з правої  сторони – зображення з тонких ліній, що під час копіювання або сканування банкноти відтворюється у вигляді «муару» (рис. 13); гільйоширна сітка виконана орловським друком: у центральній і правій частинах – спеціальний вид друку, що забезпечує різкий перехід одного кольору в інший на елементах дизайну без їх розривів і зміщення (рис. 14).

РЕВЕРС

На зворотній стороні в центральній частині – зображення в’їзної вежі Луцького замку.

Луцький замок, або Замок Любарта – верхній замок Луцька, один із двох (частково) збережених замків міста, пам’ятка архітектури та історії національного значення. Один з найбільших, найдавніших і найкраще збережених в Україні замків. Головний об’єкт історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», культурний осередок та найстаріша споруда Луцька.

Луцький замок не з’явився на порожньому місці. Його передвісником заведено вважати невелике поселення, що виникло ще в далекому Х столітті на пагорбі, отороченому звивами річки Стир. Літописний Лучеськ з його фортецею вважають дітищем Володимира Великого. Він не був таким могутнім і обороноздатним, як у часи литовських князів, однак, попри це, 1069 року зумів витримати облогу польського війська під час походу на Київ короля Болеслава II Хороброго.

В Іпатіївському літописі згадки про Луцьку фортецю датовані 1085 роком, коли під час міжусобних воєн Володимир Мономах узяв в полон матір і дружину князя Ярополка, який в той момент відправився по військову допомогу до Польщі.

Будівництво Верхнього замку розпочалося у 1350-ті роки й в основному, було завершено у 1430 р., хоча деякі елементи (наприклад, висота веж) ще змінювалися протягом наступних століть. Окольний замок почали реконструювати у цеглі з 1502 року. Від часу побудови замки були резиденцією Великого князя, а після Люблінської унії – резиденцією королівської влади, де були зосереджені політичні, адміністративні, судові, оборонні, релігійні функції центру Волинського воєводства.

У 1429 році у князівському палаці, що знаходився у Верхньому замку, проходив з’їзд європейських монархів, який мав на меті розв’язати політичні та економічні питання центрально-східної Європи та розв’язати питання про коронацію Вітовта. Замки неодноразово підлягали нападу. Так, у 1431 році під час «Луцької війни» замки витримали облогу військ політичних противників великого литовського князя Свидригайла. У 1595 році замок був узятий військовими загонами Северина Наливайка.

На території замків знаходилися обидві кафедри – латинська Святої Трійці та православна Івана Богослова. У них проходили, окрім того, зібрання та сеймики волинської шляхти обох віросповідань. У замку діяли різного роду суди, які займалися питаннями міського та воєводського масштабу. В окремий період в замку діяв особливий суд – Луцький Трибунал, якому підлягали кілька воєводств.

У XVIII столітті замок почав утрачати свої функції, що було пов’язано із трансформаціями суспільства Речі Посполитої. Окольний замок припинив своє існування, а в XIX столітті, коли Волинь була анексована Російською імперією, і Верхній замок перестав використовуватись за призначенням. Залишилися руїни, які тільки на зламі XIX-XX століть почали оберігати законом.

Упродовж XX століття Верхній замок і залишки Окольника були реставровані та на сьогодні відкриті для відвідування. А на початку XXI століття був відновлений і фрагмент Окольного замку.

В’їзна вежа це п’ятиярусна паралелепіпедна споруда. Висота становить 28 м, розмір в плані 11,9×12,05 м. У південній частині розміщені гвинтові сходи, і сполучались з князівським палацом. Від рогу вежі починається стіна Окольного замку. Унизу вежа підпирається потужними контрфорсами, зведені на початку XIX ст, які дещо звужуються доверху. Між ними арковий вхід у замок. Над входом розташовані два портали із арковим завершенням. Це колишні входи у замок, колись вони закривались підіймальним мостом. Другий ярус вежі має напівциліндричні, а третій та четвертий мали хрещаті склепіння. Лише вони порушують загалом симетричну структуру головного фасаду вежі. У середній частині фасаду виступають квадратні зубці, розташовані над проміжним карнизом. Верхній карниз має аркатурний мотив і оперізує вежу по периметру. Під ним знаходяться два отвори. Аттик має потужні зубці-мерлони ренесансної форми. Задній фасад вежі, який виходить у замковий двір, має простішу структуру. Центральний прохід має готичне завершення. Середні яруси вежі, за винятком верхнього, мають по одному вікну, обрамлені білокам’яними ренесансними лиштвами.

Вікіпедія ->

Під зображенням, праворуч, пояснювальний напис: «В’їзна вежа Луцького замку». У зображенні вежі приховано мікротекст «УКРАЇНА», що повторюється та формує нижнє обмеження центрального зображення (рис. 15). Ліворуч від вежі знаходяться два дерева, фон яких заповнений мікротекстом «200» (рис. 16).

Зображення В’їзної вежі Луцького замку виконано на тлі композиції з орловського гільйоширного орнаменту (рис. 17) і трьох лелек в польоті, котрі розміщено праворуч від вежі.

Лелека білий (Ciconia ciconia) – птах родини лелекових, ряду лелекоподібних. Птах розміром від 80 до 100 см довжиною, розмахом крил 200-220 см та вагою від 2,5 до 4,5 кілограмів. Забарвлення пір’я біле, за винятком махових пір’їн на крилах, які мають чорне забарвлення.

Ареал білого лелеки – Європа (від Іспанії до Росії), Північна Африка та Азія (від Туреччини до Кавказу). В Україні гніздовий, перелітний вид, наявні окремі випадки зимівлі. Гніздиться майже на всій території, крім високогір’я Карпат, крайніх південно-східних районів і Криму; у періоди міграцій може траплятися скрізь.

Білі лелеки – синантропні птахи. Вони охоче селяться в населених пунктах. Трапляються навіть у великих містах. Але знаходять гнізда лелек і далеко від людського житла – в заплавах рік, на узліссях, уздовж доріг. Серед болота можна іноді побачити гніздо навіть на невисокому пеньку.

Білий лелека – перелітний птах. У серпні зграї, керуючись інстинктом, починають тягнутися на південь. В Україні зграї зазвичай нараховують від 2-3 до сотні лелек. Але іноді можна побачити й великі багатосотенні скупчення. Зграї поступово збільшуються на шляхах перельоту і на Балканах складаються вже з тисяч птахів.

Приліт на місця гніздування відбувається здебільшого у другій половині березня – першій половині квітня, хоча ранньої весни їх можна місцями побачити й на початку березня. Окремі птахи можуть затримуватися аж до травня. Зазвичай, першим з’являється самець, рідше – самка, іноді ж обидва птахи одразу. Самиця найчастіше прилітає кілька днів після самця. Старі лелеки повертаються раніше за молодих.

Вікіпедія ->

Лелека – один із символів України. Оскільки від кохання народжуються діти, не дивно, що українці й досі поетично висловлюються: «Дітей приносить лелека». Досі існує така прикмета: якщо побачиш одного лелеку, то цілий рік будеш сам, двох – будеш у парі. Ці птахи давно занесені в Червону книгу, у них заборонено стріляти. Та, на жаль, чи у зв’язку з кліматичними та екологічними умовами їх кількість постійно зменшується.

Лелека – символ вірності, щастя, добробуту, живий символ України. Лелека – символ любові до батька-матері, котрі благословили тебе на світ, а тому це – й символ сімейного благополуччя, любові до рідної землі, Батьківщини.

Лелеки селяться лише біля добрих людей. Вважається, що лелече гніздо на подвір’ї приносить щастя, удачу та добробут. В Україну щороку повертаються 25 тисяч лелек. Лелеки, журавлі, бузьки, чорногузи — як тільки українці не називають біло-сірих птахів. Орнітологи іменують їх найбільш консервативними птахами, адже час їхнього прильоту завжди припадає на третю декаду березня.

Національний лісотехнічний Університет України ->

Над центральним зображенням – напис номіналу «ДВІСТІ ГРИВЕНЬ».

Ліворуч від зображення вежі вгорі і внизу вказано цифрове позначення номіналу «200», а посередині напис «ГРИВЕНЬ». Числа і напис виконано вертикально.

З правої сторони вгорі розміщено наскрізний елемент цифрового позначення номіналу «200» (рис. 18), внизу обрамлений мікротекстом – числами «200» (рис. 19), що утворюють хвилясту смугу в полі водяного знаку. Також мікротекст цифрового позначення номіналу «200», виконане позитивним мікротекстом, що формує частину смуги в лівому верхньому куті банкноти (рис. 20).

Внизу правої частини, під полем водяного знаку, цифрове позначення номіналу «200», ліворуч – рік випуску банкноти «2021». У нижній центральній частині, під зображенням В’їзної вежа, цифрове позначення номіналу «200» (рис. 21).

Серійний номер знаходиться у нижній центральній частині банкноти фарбою червоного кольору і вздовж правого краю банкноти виконаний шрифтом зі змінною висотою знаків фарбою чорного кольору.

Дизайн зворотного боку банкноти доповнює захисна антисканерна сітки, з правої  сторони – зображення з тонких ліній, що під час копіювання або сканування банкноти відтворюється у вигляді «муару» (рис. 22); орловський друк, у центральній і правій частинах – спеціальний вид друку, що забезпечує різкий перехід одного кольору в інший на елементах дизайну без їх розривів і зміщення (рис. 23).