Країна: Україна
	Краузе №: KM# 123b
	Рік: 2011
	Матеріал: Папір
	Розмір: 148×75 мм
	Водяний знак: Портрет Лесі Українки і символ гривні «₴»

Банкнота 200 гривень надрукована у банкнотно-монетному дворі Нацбанку України в 2011 році. Виготовлено на спеціальному тонованому папері (рожевого відтінку), який відповідає переважаючому кольору зображень, що є на банкноті.

Водяний знак – видиме на вільній від друку площі банкноти (з правої сторони на аверсі, відповідно з лівої – реверсі) при її перегляді проти світла зображення Лесі Українки, складене внутрішньою структурою паперу. Також містить локальний водяний знак, світлий елемент водяного знаку – символ гривні «₴» (рис. 1).

Банкнота містить вертикально розміщену в товщі паперу між водяним знаком та портретом захисну стрічку – полімерна стрічка видима праворуч від центру банкноти під час розглядання лицьового боку банкноти проти світла, на якій розміщено прозорі зображення у прямому та перевернутому вигляді: «200 ГРН», тризуб і підкреслене цифрове позначення номіналу «200» (рис. 2).

Введена в обіг – 1 листопада 2011 року.

Переважаючий колір обох сторін – рожевий, фіолетовий.

АВЕРС

На лицевій стороні у лівій частині банкноти розташовано портрет письменниці Лесі Українки в праву сторону.

Лариса Петрівна Косач (1871-1913) (літературний псевдонім – Леся Українка) – українська письменниця, перекладачка, фольклористка, феміністка та культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка «Плеяда» та групи Українська соціал-демократія. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Працювала в галузі фольклористики (наспівала 220 народних мелодій) і активно долучалася до процесів українського жіночого руху та національного відродження.

Серед мистецької спадщини – збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901-1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).

Народилася 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському. Мати її – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист. Батьки багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: Михайло Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу. В дев’ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 році у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка.

Лариса була другою із шести дітей Косачів. Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини

Навчання отримала переважно домашнє. Спочатку навчалася за програмою матері (Олена Пчілка взагалі принципово до 5-го класу вчила своїх дітей вдома, українською мовою, остерігаючись, щоб російська школа їх не зіпсувала), пізніше окремі вчителі приходили до неї додому, бо через туберкульоз кісток, який діагностували в десятилітньому віці, Леся тривалий час була прикутою до ліжка.

Попри це, Леся Українка досконало вивчила з десяток мов, серед яких були французька (французькою володіла краще, ніж російською), німецька, англійська, італійська, польська,  болгарська, а також латина і грецька. В Єгипті почала вчити іспанську. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера.  У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Через хворобу (а точніше – через потребу постійного лікування) Леся Українка об’їздила всю Європу, довгий час жила в Італії та Єгипті, три роки прожила в Криму, в Ялті. Любила бувати в театрі та опері (відвідала майже всі найкращі європейські театри), прекрасно розбиралася в європейському мистецтві, скрізь записувалася до найкращих бібліотек, цікавилась новинками літератури та науковими працями. Критикувала «народництво» і всіляко просувала європейські тенденції в українську культуру, стала однією з провісників модернізму в українській літературі.

Леся Українка разом з Оленою Пчілкою, Наталею Кобринською, Ольгою Кобилянською та іншими письменницями мала величезний вплив на розвиток феміністичної течії в українській літературі. Її жіночі образи – вільні у своєму виборі, самодостатні, горді і незалежні, що для того часу було абсолютним викликом, особливо на теренах Російської імперії. Друкувалася на сторінках започаткованого в 1887 році жіночого альманаху «Перший вінок», біля витоків якого стояли Наталя Кобринська та Олена Пчілка. Підтримувала емансипацію та жіночі рухи, які виступали за більші можливості для жіночої самореалізації.

У 1888 році разом з братом Михайлом стала співорганізатором літературного гуртка української молоді «Плеяда». Серед членів гуртка були Людмила Старицька, Володимир Самійленко, Іван Стешенко, Агатангел Кримський, Максим Славінський, Олександр Черняхівський та інші.

Все її життя було боротьбою: з хворобою, із суспільними догмами, за право бути українкою, мати власну думку, жити своїм розумом, не бути ні від кого залежною. Іван Франко назвав Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві».

Останні роки прожила в Єгипті та різних містах Грузії, куди переводили по службі її чоловіка, Климента Квітку. Померла 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі – виснажені хворобою, у неї відмовили нирки. Похована у Києві на Байковому кладовищі біля батька та брата Михайла. До кладовища труну з тілом Лесі Українки несли шестеро жінок.

У портреті приховано мікротекст: 1) напис «ЛЕСЯ УКРАЇНКА 1871-1913» розміщено у портреті по верхньому краю коміру справа, 2) абревіатура «НБУ» розміщено на лінії нижньої межі портрета справа (рис. 3). «Під зображенням письменниці, праворуч, пояснювальний напис і вказано роки життя: «ЛЕСЯ УКРАЇНКА 1871-1913».

Ліворуч від портрету – фрагмент поля з національним орнаментом, в якому приховано числове позначення номіналу «200» (рис. 4) – латентне зображення, що видиме під час розглядання банкноти під гострим кутом зору до джерела світла. Вище – стилізоване зображення дерева, яке разом з фрагментом поля з національним орнаментом є флуоресцентним захистом – елементи дизайну, виконані фарбою червоного кольору, що світиться оранжевим  кольором під впливом УФ-променів. Стилізоване дерево розділяє позначення номіналу: внизу – вертикальний напис у два рядки «ДВІСТІ ГРИВЕНЬ»; вгорі – числове позначення «200», також вертикально.

У центральній частині банкноти, праворуч від портрету Лесі Українки, на тлі гільйошної сітки (рис. 5) розміщена композиція з малюнку українського вінка з різнокольоровими стрічками (друга зліва та друга справа стрічки виконані фарбою зеленого кольору, що світиться блакитним кольором під впливом УФ-променів – флуоресцентний захист), і штрихового малюнку Літературно-меморіального музею-садиби Лесі Українки в селі Колодяжному, а саме «Лесин домик» (або «білий домик») поверх вінка.

Літературно-меморіальний музей-садиба Лесі Українки – музей української поетеси Лесі Українки у с. Колодяжному Ковельського району Волинської області відкритий 10 липня 1949 року в садибі, придбаній її батьком Петром Косачем у 1868 році. З 1882 по 1907 рік тут з деякими перервами жила Леся Українка. У Колодяжному вона написала багато поетичних творів, які увійшли до скарбниці української та світової літератури.

З 1963 року музей став філіалом Волинського краєзнавчого музею. Нині площа музею становить: загальна – 830 кв.м., експозиційна – 471 кв.м., прилеглої території – садиба 1,2 га, лісопарк – 6,5 га.

У музеї діє повноцінна, науково-обґрунтована експозиція, яка розкриває життєвий і творчий шлях Лесі Українки. Експозиція музею складається з двох частин – меморіальної і літературної, і розміщена у трьох приміщеннях. Меморіальна експозиція представлена у двох будинках: Лесиному будиночку – «Білому», побудованому у 1890 році для старших дітей як літературне шале-флігель, і батьківському будинку – «Сірому», спорудженому Петром Косачем, батьком поетеси у 1896 році. Меморіальні будинки є пам’ятками історії, в них відтворено обстановку, яка була при житті Лесі Українки. Літературна експозиція розміщена в спеціальному приміщенні, побудованому у 1980 році. У літературному музеї в чотирьох експозиційних залах зібрані документальні матеріали та експонати, які розповідають про життя і творчість Лесі Українки.

В 2004 році відкрито сектор музею – монографічну експозицію «Музей «Лісової пісні»» в урочищі Нечімному біля с. Скулин в 17 км. від с. Колодяжне.

Колекція музею нараховує понад 5,9 тис. музейних предметів основного фонду, у тому числі – меморіальні, що є безцінними для історії та культури українського народу.

На території садиби в глибині саду встановлено бронзове погруддя Лесі Українки (скульптор В. Сколоздра). За садибою – лісопарк, посаджений на честь 100-річчя від дня народження письменниці, та криниця – Лесин кадуб. Працівники літературно-меморіального музею проводять значну пошукову, науково-дослідницьку, збиральницьку та науково-освітню роботу.

Музейний простір Волині ->

Дерев’яний будиночок – «Лесин домик» (або «білий»), зведений 1890 р. майстрами Любитова й Колодяжного. «Щоб було просторіше, збудував за це літо окреме літературне шале-флігель для старших дітей, і в ньому живуть Леся і Ліля, а Миша теж, коли приїздить туди; ми ж з малими живемо  в домі. Із цього розселення маємо розвагу: то ми ходимо до Лесі, то вона до нас на обід. У флігелі кімнати світлі, високі, сухі, саме такі, що дуже потрібні для Лесі», – писав батько поетеси до Людмили Михайлівни Драгоманової.

Веранда була велика, колони зі стовбурів берез. При сонці чи в місячну ніч будиночок ніби світився своїми білими стінами, тому назвали його «білим». На даху веранди прилаштували для Лесі солярій.

У будинку дві кімнати – рожева і блакитна.

Рожева кімната була не лише спальнею, а й робочим кабінетом Лесі Українки. У робочому кабінеті перед вікнами стоїть письмовий стіл, на якому копії її рукописів, письмове приладдя, настільна лампа, вазочка для квітів, дві поштові листівки, секретки, чашечка. Біля столу крісло, обтягнуте червоним оксамитом. Праворуч – етажерка, на її поличках твори Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Віктора Гюго, Уільяма Шекспіра, Володимира Короленка, примірники журналів «Киевская старина» та «Літературно-науковий вісник», праці з історії філософії. Книги свідчать про широкі уподобання й зацікавлення Лесі Українки.

На верхній полиці етажерки в акуратних рамочках фото сестер Лесі – Ольги та Оксани, скляна вазочка з ломикаменем. Над етажеркою, в рушнику, в рамі чорного кольору – фото дядька Лесі Михайла Драгоманова.

Ліворуч від дверей – ліжко з червоного дерева, застелене білим покривалом, на ліжку гаптований рушник. У кутку туалетний столик з великим овальним дзеркалом. На столику в шкатулці – намисто, запонки, стрічка, – меморіальні речі Косачівської родини.

Блакитна кімната – вітальня з чотирма вікнами, більша за розмірами від рожевої. Ліворуч – коминок, біля якого Леся писала, відпочивала. Велику частину кімнати займає рояль. «Леся страшенно любила музику, була до неї дуже здатна, здатна навіть до композиторства, бо часто грала свої власні, дуже хороші імпровізації-композиції”, – згадує Ольга Косач-Кривинюк.

В кутку великий годинник. Він показує годину смерті поетеси.

Середину кімнати займає овальний стіл з червоного дерева, накритий гаптованою лляною скатертиною. На столі твори Генріха Гейне, гасова лампа. Біля стіни невеликий м’який диван з високою спинкою, оббитий зеленим оксамитом. На ньому дві подушки. На стінах краєвиди міст Італії, Єгипту, де бувала письменниця.

В різний час тут працювали, гостювали, відпочивали відомі діячі української культури: Іван Франко, Іван Труш, Фотій Красицький, сім’ї Миколи Лисенка і Михайла Старицького, а також Михайло Левицький, Орест Левицький, Грицько Григоренко, Людмила Старицька-Черняхівська, Максим Славинський, Іван Стешенко. Дім Косачів у Колодяжному був своєрідним волинським університетом. Тут збирався цвіт української інтелігенції. Велися літературні розмови, співались українські пісні, лунала музика.

«У Лесиній кімнаті була досить велика рослина «лимон», – згадує Ізидора Косач-Борисова,– що виріс із кісточки, що хтось з дітей посадив». Лимонне деревце прикрашає і нині Лесину рожеву кімнату.

IZI.TRAVEL ->

Під зображенням музею, справа – мікротекст пояснення: «ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ-САДИБА ЛЕСІ УКРАЇНКИ В СЕЛІ КОЛОДЯЖНОМУ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ» (рис. 6). Композицію доповнюють рядки з поезії «За правду, браття, єднаймось щиро…» (рис. 7) написаний орієнтовно в 1890 році, а вперше друкується у виданні «Леся Українка. Твори в п’яти томах» (том 1, Державне видавництво художньої літератури, Київ – 1951):

За правду, браття, єднаймось щиро,
Єдиний маєм правий шлях...

У верхній центральній частині, вздовж краю банкноти, розміщено зображення малого Державного Герба України та напис «УКРАЇНА».

Державний герб України, або малий Державний Герб України – офіційний символ держави Україна у вигляді золотого тризуба на синьому щиті.

Тризуб був затверджений як малий герб України 19 лютого 1992 року постановою Верховної Ради разом із своїм графічним зображенням. У 1996 році його статус був закріплений у Статті 20 Конституції України, де він також згадується як «Знак Княжої Держави Володимира Великого».

Герб походить від знаків Рюриковичів X-XII століття, з часів Київської Русі. Тризуб був родовим знаком Рюриковичів. Його зображення археологи знаходять на монетах, печатках, посуді, цеглі, настінних розписах.

Посли Київського князя Ігоря (912-945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980-1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого – тризуб.

Традиція використання герба-тризуба веде свій початок від герба Української Народної Республіки, від ухвал 12 лютого 1918 Малої ради у Коростені та 22 березня того ж року Української Центральної Ради в Києві.

Нижче і правіше – наскрізний елемент (рис. 8), що доповнюється на зворотній стороні, і під час розглядання проти світла проглядається число «200» (рис. 8а).

У верхній правій частині, на полі водяного знаку, напис «НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ», під яким розміщено підпис факсиміле Голови Національного банку України Сергія Арбузова і напис «ГОЛОВА». У нижній частині поля водяного знаку – числове позначення номіналу «200», надруковано оптично-змінною фарбою, що змінює свій колір під час розглядання банкноти під різними кутами зору і змінює колір з бузкового (малиново-фіолетового) на оливково-зелений.

Дизайн лицевої сторони доповнює тло банкноти з елементами антисканерної сітки – лінії зі зміною кута нахилу (рис. 9): з лівої сторони від портрету письменниці, і вздовж правого краю банкноти з хвилеподібним закінченням, ліворуч супроводжується мікротекстом – заключні рядки з поезії «Скрізь плач, і стогін, і ридання…» написаний в 1890 році, а вперше надруковано у збірці «На крилах пісень» (1893): «БЕРІМОСЬ КРАЩЕ ДО РОБОТИ ЗМАГАЙМОСЬ ЗА НОВЕ ЖИТТЯ!» (рис. 10). Цей напис повторюється п’ять разів.

РЕВЕРС

На зворотній стороні банкноти, в правій її частині, зображено в’їзну вежу Луцького замку.

Луцький замок, або Замок Любарта – верхній замок Луцька, один із двох (частково) збережених замків міста, пам’ятка архітектури та історії національного значення. Один з найбільших, найдавніших і найкраще збережених в Україні замків. Головний об’єкт історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», культурний осередок та найстаріша споруда Луцька.

Луцький замок не з’явився на порожньому місці. Його передвісником заведено вважати невелике поселення, що виникло ще в далекому Х столітті на пагорбі, отороченому звивами річки Стир. Літописний Лучеськ з його фортецею вважають дітищем Володимира Великого. Він не був таким могутнім і обороноздатним, як у часи литовських князів, однак, попри це, 1069 року зумів витримати облогу польського війська під час походу на Київ короля Болеслава II Хороброго.

В Іпатіївському літописі згадки про Луцьку фортецю датовані 1085 роком, коли під час міжусобних воєн Володимир Мономах узяв в полон матір і дружину князя Ярополка, який в той момент відправився по військову допомогу до Польщі.

Будівництво Верхнього замку розпочалося у 1350-ті роки й в основному, було завершено у 1430 р., хоча деякі елементи (наприклад, висота веж) ще змінювалися протягом наступних століть. Окольний замок почали реконструювати у цеглі з 1502 року. Від часу побудови замки були резиденцією Великого князя, а після Люблінської унії – резиденцією королівської влади, де були зосереджені політичні, адміністративні, судові, оборонні, релігійні функції центру Волинського воєводства.

У 1429 році у князівському палаці, що знаходився у Верхньому замку, проходив з’їзд європейських монархів, який мав на меті розв’язати політичні та економічні питання центрально-східної Європи та розв’язати питання про коронацію Вітовта. Замки неодноразово підлягали нападу. Так, у 1431 році під час «Луцької війни» замки витримали облогу військ політичних противників великого литовського князя Свидригайла. У 1595 році замок був узятий військовими загонами Северина Наливайка.

На території замків знаходилися обидві кафедри – латинська Святої Трійці та православна Івана Богослова. У них проходили, окрім того, зібрання та сеймики волинської шляхти обох віросповідань. У замку діяли різного роду суди, які займалися питаннями міського та воєводського масштабу. В окремий період в замку діяв особливий суд – Луцький Трибунал, якому підлягали кілька воєводств.

У XVIII столітті замок почав утрачати свої функції, що було пов’язано із трансформаціями суспільства Речі Посполитої. Окольний замок припинив своє існування, а в XIX столітті, коли Волинь була анексована Російською імперією, і Верхній замок перестав використовуватись за призначенням. Залишилися руїни, які тільки на зламі XIX-XX століть почали оберігати законом.

Упродовж XX століття Верхній замок і залишки Окольника були реставровані та на сьогодні відкриті для відвідування. А на початку XXI століття був відновлений і фрагмент Окольного замку.

В’їзна вежа це п’ятиярусна паралелепіпедна споруда. Висота становить 28 м, розмір в плані 11,9×12,05 м. У південній частині розміщені гвинтові сходи, і сполучались з князівським палацом. Від рогу вежі починається стіна Окольного замку. Унизу вежа підпирається потужними контрфорсами, зведені на початку XIX ст, які дещо звужуються доверху. Між ними арковий вхід у замок. Над входом розташовані два портали із арковим завершенням. Це колишні входи у замок, колись вони закривались підіймальним мостом. Другий ярус вежі має напівциліндричні, а третій та четвертий мали хрещаті склепіння. Лише вони порушують загалом симетричну структуру головного фасаду вежі. У середній частині фасаду виступають квадратні зубці, розташовані над проміжним карнизом. Верхній карниз має аркатурний мотив і оперізує вежу по периметру. Під ним знаходяться два отвори. Аттик має потужні зубці-мерлони ренесансної форми. Задній фасад вежі, який виходить у замковий двір, має простішу структуру. Центральний прохід має готичне завершення. Середні яруси вежі, за винятком верхнього, мають по одному вікну, обрамлені білокам’яними ренесансними лиштвами.

Вікіпедія ->

Праворуч від вежі знаходиться вертикальна смуга з опуклою центральною частиною, в якій всі елементи розміщено також вертикально: пояснювальний напис «В’ЇЗНА ВЕЖА ЛУЦЬКОГО ЗАМКУ» утворює дугу справа від споруди; у верхній та нижній частині вказано номінал числом «200», між ними напис «ГРИВЕНЬ» дугою; у середині опуклої частини зображено водяну лілію.

Латаття біле або водяна лілія – водна рослина, що росте в повільно текучих (поблизу берегів річок) або в стоячих водоймах (заводях, старицях, ставках, озерах). Росте на мілководді, але деякі добре витримують глибину до 2 м. При пересиханні водойм плаваюче листя з довгими гнучкими черешками відмирає. Але через деякий час на кореневищі з’являються маленькі листки на міцних прямостоячих черешках

Єдиний в Україні вид цього роду, що росте в дикому стані, в Україні зустрічається порівняно рідко (за винятком Волинського Полісся).

Віддавна уявлення про латаття або водяних ліліях пов’язувалося із загадковим чином русалки. У казках часто йдеться, що кожне латаття має свого друга ельфа (маленького чоловічка), який разом з ним народжується, та разом з ним і вмирає.

Латинська назва латаття Nymphaea, що в перекладі означає німфа. За грецьким переказом водяна лілія виникла від білої німфи, яка загинула від нерозділеного кохання і ревнощів до Геркулесу. Ця та інші легенди відбивають надзвичайну красу латаття, викликають підвищений інтерес до цієї рослини.

Згадує латаття і Леся Українка в «Лісовій пісні»: «На озері розкрились лілеї білі й зазолотіли квітки на лататті». І ще в цьому творі: «… коли, вмираючи, лілеї клонять до теплої води голівки в’ялі?» – Водяник звертається до Русалки.

У центральній частині банкноти зображено лелеку у польоті.

Лелека білий (Ciconia ciconia) – птах родини лелекових, ряду лелекоподібних. Птах розміром від 80 до 100 см довжиною, розмахом крил 200-220 см та вагою від 2,5 до 4,5 кілограмів. Забарвлення пір’я біле, за винятком махових пір’їн на крилах, які мають чорне забарвлення.

Ареал білого лелеки – Європа (від Іспанії до Росії), Північна Африка та Азія (від Туреччини до Кавказу). В Україні гніздовий, перелітний вид, наявні окремі випадки зимівлі. Гніздиться майже на всій території, крім високогір’я Карпат, крайніх південно-східних районів і Криму; у періоди міграцій може траплятися скрізь.

Білі лелеки – синантропні птахи. Вони охоче селяться в населених пунктах. Трапляються навіть у великих містах. Але знаходять гнізда лелек і далеко від людського житла – в заплавах рік, на узліссях, уздовж доріг. Серед болота можна іноді побачити гніздо навіть на невисокому пеньку.

Білий лелека – перелітний птах. У серпні зграї, керуючись інстинктом, починають тягнутися на південь. В Україні зграї зазвичай нараховують від 2-3 до сотні лелек. Але іноді можна побачити й великі багатосотенні скупчення. Зграї поступово збільшуються на шляхах перельоту і на Балканах складаються вже з тисяч птахів.

Приліт на місця гніздування відбувається здебільшого у другій половині березня – першій половині квітня, хоча ранньої весни їх можна місцями побачити й на початку березня. Окремі птахи можуть затримуватися аж до травня. Зазвичай, першим з’являється самець, рідше – самка, іноді ж обидва птахи одразу. Самиця найчастіше прилітає кілька днів після самця. Старі лелеки повертаються раніше за молодих.

Вікіпедія ->

У верхній частині банкноти, над зображеннями вежі і лелеки, курсивом надруковано написом «ДВІСТІ ГРИВЕНЬ». Лівіше від напису номіналу – частина наскрізного елемента цифрового позначення  номіналу «200» (рис. 11) розміщено у незадрукованому   «вікні», що має форму паралелограма.

З лівої сторони банкноти розміщено овальну рамку з водяним знаком. Контур рамки виконано з мікротексту: «ПРОТИ ВІЧНОСТІ НЕБА БУЛИ МИ МАЛІ, АЛЕ НЕБО СХИЛЯЛОСЬ НАД НАМИ» (рис. 12), що повторюється сім разів – рядки з поезії «Свята ніч» написана Лесею Українкою 18 липня 1900 року, а вперше надруковано в «Літературно-науковому вістнику» в 1902 році.

У нижній частині, поверх овальної рамки, вказано номінал числом «200», в якому мікроцифри «200» (рис. 13). Ліворуч від рамки, вздовж лівого краю, напис «УКРАЇНА», що розділює лінію виконану мікротекстом «УКРАЇНА» (рис. 14).

У нижній центральній частині, під зображенням лелеки, вказано рік випуску банкноти «Київ 2011». Серійний номер знаходиться у правому нижньому куті фарбою червоного кольору та в лівому верхньому куті фарбою чорного кольору. Дизайн зворотного боку банкноти доповнюють захисна антисканерна сітки з лівої сторони банкноти разом з місцем водяного знаку – лінії зі зміною кута нахилу (рис. 15); «орловська сітка», що створює фон правої частини банкноти (рис. 16) і навкруги центрального малюнку (рис. 17), в якому у нижній частині приховано числове позначення номіналу «200».