Країна: Україна
	Краузе №: KM# 120c
	Рік: 2011
	Матеріал: Папір
	Розмір: 130×69 мм
	Водяний знак: Портрет Івана Франка і число «20»

Банкнота 20 гривень надрукована у банкнотно-монетному дворі Нацбанку України в 2011 році. Виготовлено на спеціальному тонованому папері, відтінок якого відповідає основному кольору банкноти. Папір не флуоресціює в ультрафіолетових променях.

Водяний знак – видиме на вільній від друку площі банкноти при її перегляді проти світла зображення Івана Франка, складене внутрішньою структурою паперу. Також містить локальний водяний знак, світлий елемент водяного знаку – число «20» (рис. 1).

Банкнота містить вертикально розміщену в товщі паперу між водяним знаком та портретом захисну стрічку – полімерна стрічка видима ліворуч від центру банкноти під час розглядання лицьового боку банкноти проти світла, на якій розміщено прозорі зображення у прямому та перевернутому вигляді: «20 ГРН», тризуб і цифрове позначення номіналу «20» у два рядки (рис. 2).

Дизайнери – брати Олександр і Сергій Харуки (разом з Володимиром Тараном).

Введена в обіг – 1 березня 2012 року.

Переважаючий колір обох сторін – зелений.

АВЕРС

На лицевій стороні у правій частині банкноти розташоване графічне зображення письменника Івана Франка в ліву сторону.

Іван Якович Франко (1856-1916) – знаменитий український поет, письменник, філософ, політик і громадський діяч, який народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області)  в родині селянина-коваля.

Іван Франко почав ходити до початкової школи, що в селі Ясениця-Сільна, потім він продовжує навчання при василіанському монастирі, після закінчення якого вступає до Дрогобицької гімназії. Після того, як Іван Франко закінчує гімназію він починає вивчати філософію у Львівському університету. Після Львівського університету Франко вступає до Чернівецького, а згодом і до Віденського університету.

Ще під час навчання у гімназії, Франко виділявся серед інших учнів і проявляв феноменальні здібності. Він володів унікальною пам’яттю, і йому вистачало один раз послухати урок і він міг майже дослівно переповісти найголовніше з того, що почув. В той час Іван Франко багато читав, як художньої літератури так і наукової.

Усе свою життя Іван Франко займався самоосвітою. Він читав багато класичних творів іноземних авторів мовою оригіналу. А після знайомства з творчістю Тараса Шевченка, юнак почав вивчати усну народну творчість та виявляти підвищений інтерес до української мови. У бібліотеці Франка було більш ніж 500 книг різними мовами та на різні теми.

Перше оповідання Івана Франка вийшло друком у студентському журналі «Друг», де потім він став членом редакції. Після цього Іван Франко починає більш активно займатися літературою його поезія й оповідання користуються великою популярністю. Також він в цей час працює перекладачем і починає писати повість — «Петрії і Довбущуки».

Крім цього, він цікавиться революційно-демократичною літературою і починає перекладати її й друкувати в журналі «Друзі». За цю діяльність його було арештовано.

Після звільнення з під арешту Іван Франко ще з більшою настирливістю стає на шлях активної боротьби. Він є одним з організаторів часопису «Громадський Друг», який згодом виходив під назвами «Дзвін» і «Молот». А в 1880 р. Франка обвинувачують в антиурядовій політиці і його знову заарештовують. Після виходу з в’язниці письменник припиняє усю політичну діяльність, через те, що знаходиться під постійним наглядом поліції. Згодом він починає працювати польській газеті, а потім і в австрійській. Сам Франко про цей період життя казав, що почувався наймитом.

Останні роки свого життя автор багато хворіє, і живе з постійним болем, але не дивлячись на це він продовжує писати. За цей час він переклав понад дві сотні різних творів.

А 28 травня 1916 р. Іван Франко помер у своєму львівському помешканні й був похований на Личаківському цвинтарі, а на його могилі встановили скульптуру Каменяра.

Книгарня Є ->

10 маловідомих фактів про Івана Франка

Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо), щороку видавав 5-6 книжок. Став першим професійним українським письменником, який не мав державної роботи, а заробляв написаним.

Навчаючись у гімназії, виявляв феноменальні здібності: міг майже дослівно переказати розповідь вчителів на заняттях. Тоді ж зібрав величезну бібліотеку з понад 500 томів. Був скромним і неговірким, сидів на останній парті, мало спілкувався з однолітками. У п’ятому класі гімназії під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі. Брався перекладати Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім».

Пережив три арешти. Після другого (1880 р.) ледь не помер від голоду. За тиждень написав у готелі повість «На дні», на останні гроші відіслав її до Львова, а сам три дні жив на три центи, знайдені на березі річки. Знесиленого і непритомного, його знайшов та прихистив старий служитель готелю.

У 1893 році захистив у Відні докторську дисертацію. Знав 14 мов. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав українською із 48 мов, у тому числі східних. Сучасники називали його «академія в одній особі».

Іван Франко – перший український політик. Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Української радикальної партії (1890) і її перший голова (до 1898-го).

Попри широко рекламований радянською критикою ярлик атеїста, Іван Франко залишався глибоко віруючою людиною. Хоча до церковних догм ставився критично. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, співав при службі Божій, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андрієм Шептицьким. Його переклад біблійної «Книги Буття» досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.

Останні 7 років мав паралізовану праву руку, через що довелося писати лівою або диктувати твори помічникам.

Помер 28 травня 1916 р. на чужих руках – сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей на окрему могилу ховали його в чужій вишиваній сорочці в «позиченій» ямі на шість домовин. Лише через 10 років Франка перепоховали в окремій могилі.

Номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури. У 1916 р. референт Королівської академії наук мав зробити доповідь Нобелівському комітету про вагомість вкладу українця в літературу. Однак премію вручають восени і прижиттєво. Франко помер за кілька місяців до можливого тріумфу.

Син Івана Франка Петро став одним із засновників «Пласту», а згодом – сотником Легіону УСС.

Український інститут Національної пам’яті ->

Під зображенням поета, праворуч, пояснювальний напис: «ІВАН ФРАНКО». Праворуч від портрету – вертикальна смуга з національним орнаментом і вертикальними числами номіналу «20» по краях цієї смуги. Саме тло смуги і всі елементи в ній – повторюючі мікрочисла «20» (рис. 3). Ліворуч вздовж смуги – мікротекст «ДВАДЦЯТЬ ГРИВЕНЬ» (рис. 3а). Праворуч від смуги вертикально розміщено напис номіналу – «ДВАДЦЯТЬ ГРИВЕНЬ».

У центральній частині банкноти, ліворуч від портрета Франка, фон утворює «сітка» з трикутників із числами «20». Вздовж закінчення, гострих кутів «сітки» мікротекст (абревіатура) – «НБУ» (Національний банк України) (рис. 4). Поверх «сітки»  зображено гірський пейзаж Карпат,  можливо – це пагорби села Криворівня на Гуцульщині (Верховинського району Івано-Франківської області).

Від 1901 року періодично, а з 1909 року – щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.).

Нижче, під гірським пейзажом, наведено першу строфу вірша «Земле, моя всеплодющая мати…» (рис. 5), який написано Іваном Франком 1880 році, а вперше надруковано в журналі «Світ» (1882 р., № 3, с. 259, цикл «Веснянки», III). На банкноті вірш написано драгоманівкою – правопис, що поширювався в Україні в кінці XIX століття; одним з головних авторів драгоманівки наприкінці 70-х років того ж століття був Михайло Драгоманов і через це правопис отримав таку назву:

Земле, моjа всеплодьучаjа мати!
Сили, шчо в твоjіj движель глубині,
Краплоу, шчоб в боjу сміліjше стоjати,
даj і міні!

У верхній лівій частині, на полі водяного знаку, напис «НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ», під яким розміщено підпис факсиміле Голови Національного банку України Сергія Арбузова і напис «ГОЛОВА».  Праворуч від напису розміщено декоративний елемент із зображенням малого Державного Герба України (рис. 6) – латентне (приховане) зображення цифрового позначення номіналу «20», що видиме під час розглядання банкноти під гострим кутом зору до джерела світла.

Державний герб України, або малий Державний Герб України – офіційний символ держави Україна у вигляді золотого тризуба на синьому щиті.

Тризуб був затверджений як малий герб України 19 лютого 1992 року постановою Верховної Ради разом із своїм графічним зображенням. У 1996 році його статус був закріплений у Статті 20 Конституції України, де він також згадується як «Знак Княжої Держави Володимира Великого».

Герб походить від знаків Рюриковичів X-XII століття, з часів Київської Русі. Тризуб був родовим знаком Рюриковичів. Його зображення археологи знаходять на монетах, печатках, посуді, цеглі, настінних розписах.

Посли Київського князя Ігоря (912-945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980-1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого – тризуб.

Традиція використання герба-тризуба веде свій початок від герба Української Народної Республіки, від ухвал 12 лютого 1918 Малої ради у Коростені та 22 березня того ж року Української Центральної Ради в Києві.

У нижній лівій частині, на полі водяного знаку, у розетці розміщено цифрове позначення номіналу «20». Розетка з номіналом надруковано оптично-змінною фарбою, що змінює свій колір під час розглядання банкноти під різними кутами зору і змінює колір з малиново-фіолетового на оливково-зелений. Праворуч – зображення гривні часів Київської Русі, з мікротекстом «УКРАЇНА» вздовж чотирьох сторін (рис. 7) – наскрізний елемент, що доповнюється на зворотній стороні, і під час розглядання проти світла проглядається літера «У» (рис. 7а).

«Гривня» спочатку була ваговою одиницею Київської Русі, її виникнення відносять до VIII-ІХ ст.. З поширенням на території Русі арабських дирхамів певну їх кількість стали прирівнювати за вагою до вагової гривні. Поступово гривня набула значення не лише вагової, але й лічильної одиниці. В джерелах часів Київської Русі лічильну гривну називають «гривною кун». У ваговій гривні зважували також срібло в злитках, прикрасах чи уламках. Згодом злитки срібла стандартної форми і ваги стали монетами.

Монетна гривна відома з середини XI століття. Першими виникли київські монетні гривні –  ромбоподібні злитки вагою близько 164 г. Майже одночасно з’явилися новгородські гривні – паличкоподібні злитки вагою близько 204,7 г. Трохи пізніше – чернігівські, які за формою подібні до київських, але за вагою тотожні новгородським

Гривня лишалась грошовою одиницею на Русі до XIV століття. Під час монголо-татарської навали (з другої половини XIII ст.) срібні гривні стали ділити, рубаючи їх навпіл. Так з’явилися рублі (від слова рубати, тобто обрубок гривні).

Дизайн лицевої сторони доповнює тло банкноти з елементами антисканерної сітки: з лівої сторони над і під частиною водяного знаку – вертикальні і горизонтальні лінії, утворюючи ромби, що візуалізують квадрати (рис. 8); вгорі і внизу центральної  і правої частин банкноти – діагональні лінії різної товщини і відтінків зеленого кольорів, утворюючи візерунок (рис. 9) – «орловський» друк.

РЕВЕРС

На зворотній стороні в центральній частині – зображення Львівського оперного театру.

Львівський оперний театр (Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької) – театр опери і балету у Львові, розташований в історичному центрі міста на проспекті Свободи, 28 та названий на честь відомої української оперної співачки Соломії Крушельницької.

В кінці XIX століття Львів (а тоді – Лемберг, німецькомовна назва міста Львів) входив до складу Австро-Угорщини, яка здавна вважалася культурним, а в першу чергу – театральним осередком Європи. Оперні постановки, найвідоміші композитори, найталановитіші виконавці – все це в Австро-угорській імперії переживало свій розквіт.

І ці традиції знайшли своє відображення в новому оплоті муз, який був побудований в 1900 році Зигмунтом Горголевським на площі Свободи. Тоді він отримав назву Великого міського театру, і зберігав її аж до 1939 року. До речі, на відкритті його був присутній знаменитий письменник Генрик Сенкевич. Першим поданням тоді стала опера «Янек», присвячена народним мотивам Верховини.

У першій половині XX століття Львівський оперний театр не раз опинявся під загрозою зникнення: спочатку його закрили з економічних причин у 1934 році, а під час Другої Світової Війни театральну будівлю і зовсім замінували німецькі солдати, і тільки волею випадку вона не була підірвана.

Оперний театр у Львові не раз міняв свою назву: від Великого міського до Львівського державного, а потім – і Львівського національного академічного театру опери та балету. Спочатку йому присвоїли ім’я Івана Франка, але в останні роки «покровителькою» Львівського оперного театру стала знаменита українська оперна співачка Соломія Крушельницька.

Будівля, в якій розташовується львівська опера, вважається однією з найкрасивіших театральних споруд країни. Вона виконана відповідно до барокових традицій і несе в собі риси епохи Ренесансу. Фасад будівлі прикрашають скульптури муз і втілення музики, трагедії й свободи.

Внутрішнє оздоблення вражає своєю розкішшю та естетикою: в обробці використовуються мармур, позолота, а традиції оздоблення просторого залу зберігаються з моменту спорудження вже практично 120 років. Театральна завіса – це окрема легенда. ЇЇ створенням займався художник Генрик Семирадський, причому керівництво опери не змогло сплатити його титанічну працю, і творець просто подарував завісу Львівському оперному театру. Аналогічні завіси існують лише в декількох операх, в тому числі – в знаменитій Ла-Скала.

Львівський туристичний центр ->

Зображення Львівського театру виконано з повторюючих мікроцифр «20» (рис. 10). Під зображенням, ліворуч, пояснювальний напис: «ЛЬВІВСЬКИЙ ОПЕРНИЙ ТЕАТР». Праворуч від театру зображено алегоричну скульптуру «Слава» на фасаді Львівського оперного театру.

Великий театр у Львові (нині Львівський національний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької) залишається найвишуканішою й найпрестижнішою будівлею в місті та головною прикрасою його головного проспекту. Якщо оглядати ззовні фасад Львівського Оперного театру, і піднести погляд догори, то на вершечку перед центральним входом в будівлю ми бачимо скульптуру жінки з крилами ангела і пальмовою гілкою в руках. Це головна фронтальна скульптура Львівської Опери – «Слава».

Автором львівської «Слави» є відомий скульптор Петро Василь Війтович (Войтович; Wójtowycz Piotr Bazyli, 1862-1938 рр.), який також у Львові створив скульптурні композиції для головного залізничного вокзалу і скульптурно-декоративне оздоблення костелу св. Ельжбети. Проте з них у повністю збереженому вигляді до нас дійшла лише скульптура «Слава».

Головною цікавинкою скульптури, як і самим фактом довгих суперечок і здогадів, є її округлий животик. Здавалося б, скульптуру виконували у ренесансному стилі жінки з округлими формами… Але не тут то було! Один Львівський професор на ім’я Марс, який викладав акушерство і гінекологію, побачивши скульптуру, почав запевнювати, що Львівська «Слава» є вагітною. Ба, навіть – визначив строки її вагітності: в «Слави» 4-місячний животик. Пан професор настільки ревно переконував всіх у своїй здогадці, що вирішив підтвердити факт вагітності скульптури-Слави у ще й у самого скульптора. Останній відправив професора Марса до натурщиці, аби на власні очі оцінити реальну «Славу». Як виявилось, жінка дійсно мала вже дитину. Відтак, підрахувавши з математичною точністю строки вагітності жінки та період виконання скульптури, львівський професор таки довів правильність свого твердження – Слава на Оперному театрі зображена вагітною!

Вздовж правого і лівого країв банкноти – ледь помітний вертикальний напис «УКРАЇНА». З лівої сторони зображена вертикальна смуга з національним орнаментом, в середині якої – номінал число «20» (вертикально). Поверх верхньої частини смуги зображено логотип НБУ, котрий використовувався до 2018 року. Лівіше, поверх смуги – номінал написом «ДВАДЦЯТЬ ГРИВЕНЬ». Вздовж двох сторін смуги міститься мікротекст «УКРАЇНА» (рис. 11).

У правому нижньому куті – цифрове позначення номіналу «20», в якому мікроцифри «20» (рис. 12). Ліворуч від номіналу зображення гривні часів Київської Русі – наскрізний елемент, що доповнюється на зворотній стороні, і під час розглядання проти світла проглядається літера «У». Лівіше від зображення гривні вказано рік випуску – «2011».

Серійний номер знаходиться у лівому нижньому куті фарбою червоного кольору та в правому верхньому куті фарбою чорного кольору.

Дизайн зворотного боку банкноти доповнюють захисна антисканерна сітки – смуга вздовж лівого краю і частина з правої сторони – лінії зі зміною кута нахилу (рис. 13); «орловський» друк – над зображенням театру і під ним, лінії різної товщини і відтінків кольору, утворюючи візерунок. Серед нижнього візерунка приховано число номіналу – «20» (рис. 14).