Індонезія – це найбільша острівна держава у світі, розташована в Південно-Східній Азії та Океанії між Індійським і Тихим океанами.

Індуїстська та буддистська цивілізації досягли Індонезії майже 2 тисячоріччя тому і особливо пишно розцвіли на Яві. До VII століття на островах, в основному в прибережних регіонах, виникло кілька дрібних держав, що займалися торгівлею.

В ізольованих регіонах архіпелагу класичних монет не існувало. Замість них використовували товари, що мали загальну цінність: мушлі каурі – найпопулярніша дрібна «валюта» для повсякденної торгівлі, намистини (рукотворні та кам’яні), тканини, сіль, а також специфічні скляні намистини, які мали ритуальне та економічне значення. Навіть після появи металевих монет у віддалених частинах султанатів натуральний обмін залишався основою економіки.

За часів династії Шайлендра (VIII-IX століття) на острові Ява (держава Матарам) сформувалася одна з найперших і найрозвиненіших монетних систем у Південно-Східній Азії. Гроші цієї епохи не копіювали індійські аналоги, а мали свій унікальний яванський стиль.

Золоті і срібні гроші випускалися у вигляді монет або невеликих зливків із чистих благородних металів чи їхніх сплавів (білону). Бронза та олово використовувалися для дрібних розрахунків.

Грошова система базувалася на вазі металу. Основними одиницями, які використовували навіть для сплати державних податків, були:

• Тахіл (Tahil / Tail) – найбільша одиниця ваги (≈38 грамів). На таких золотих монетах вибивали символ «Та» давньоіндійським письмом деванагарі.
• Маса (Masa / Ma) – основна обігова монета вагою близько 2,4 грама. На ній карбували склад «Ма».
• Атак (Atak) – дорівнював половині Маси (≈1,2 грама).
• Купанг (Kupang) – найменша золота/срібна монета, чверть Маси (≈0,6 грама).

Паралельно на південній Суматрі в долині ріки Мусі розвивалася держава Шривіджая, територія якої поширилась на декілька островів, перші достовірні відомості про яку належать до кінця VII століття. Шривіджая на етапі своєї максимальної могутності (кінець VIII ст.) контролювала майже всю територію Суматри, більшу частину Яви і Малаккського півострова.

Гроші імперії Шривіджая вирізнялися унікальним поєднанням металевих монет, специфічних зливків і товарного бартеру. Вони відображали багатство імперії, яка контролювала найважливіші торгові шляхи Малаккської протоки.

Оскільки імперія була центром міжнародної торгівлі між Китаєм, Індією та Арабським халіфатом, її монетна система відзначалася різноманітністю матеріалів і форм.

Найвідоміша та найстабільніша валютна система імперії, запозичена у яванської династії Шайлендра – монети з цвітом сандалового дерева (або монети mā). Свою назву вони отримали через характерний стилізований візерунок у вигляді чотирипелюсткової квітки сандалу, вибитий на реверсі. На аверсі зазвичай викарбовано напівкруглий давньоіндійський символ (шрифт Нагарі або Деванагарі) «Mā» (абревіатура від māṣa – давньої одиниці ваги).

Найчастіше зустрічаються срібні монети (номіналом 1 маса або купанг), що мають увігнуту форму, схожу на чашечку або ґудзик, чи дещо нерівний диск. Також існували золоті та мідні аналоги, а також великі срібні злитки з таким же тавром.

Ці гроші активно використовувалися для морської торгівлі у Південно-Східній Азії (сучасна Індонезія, Малайзія, Таїланд) у часи панування індуїстсько-буддійських королівств (династія Шайлендра, імперії Маджапагіт та Шривіджая). Близько 1350 року їх витіснили з ужитку китайські бронзові монети з квадратним отвором.

У XIII столітті на території Індонезії почалося активне поширення ісламу. Почали утворюватися нові незалежні мусульманські держави, які на території Малайського архіпелагу були десятки.

Грошові системи султанатів (XIV-XIX ст.) були самобутніми, але перебували під потужним впливом Китаю, арабського світу та європейських колонізаторів. Через брак власних покладів срібла більшість місцевих дрібних монет карбувалися з олова чи свинцю, тоді як золото використовували для великої міжнародної торгівлі прянощами.

Кожен великий султанат намагався випускати власну монету, адаптуючи її до торговельних зв’язків.

В султанаті Ачех (Північна Суматра) переважно використовувалися золоті мас і купанг. Ці монети мали високу пробу, 1 мас дорівнював 4 купангам. Вони мали вигляд маленьких круглих золотих дисків із написами арабською в’яззю, де зазначалося ім’я правителя та релігійні титули.

Дрібна монета – кеуех (або пітіс) виготовлялася з олова з арабськими написами, наприклад: «Порт Ачех, обитель миру».

Султанат Бантен (Західна Ява) випускав олов’яні та свинцеві монети Кеш. Вони мали характерний шестикутний (гексагональний) отвір у центрі. Спочатку написи робилися яванською мовою («Принц-Король»), а з укоріненням ісламу – арабською в’яззю.

В Султанаті Палембанг (Південна Суматра) слугували олов’яні і свинцеві пітіси – тонкі легкі монети з круглим або квадратним отвором посередині й вибитим текстом на аверсі, які масово використовували для внутрішньої торгівлі.

У Султанаті Джок’якарта (Центральна Ява) використовували загальнояванські монети, проте цей султанат унікальний тим, що є єдиною монархією, яка офіційно зберегла автономію у складі сучасної Індонезії.

Султанат Гова (Сулавесі) карбував золоті монети Мас вагою до 1.6 г (2½ мас) та срібні дірхами. Мали високу якість карбування під впливом арабських торговців.

Найдрібнішими грошима для повсякденних розрахунків по всьому архіпелагу тривалий час слугували китайські мідні монети з отвором – кеші або кепінги. Коли китайського імпорту не вистачало, султанати (наприклад, Палембанг, Бантен, Чиребон) масово виливали власні копії з дешевого місцевого олова та свинцю.

З XVII століття у грошовий обіг султанатів почали активно втручатися Голландська (VOC) та Британська (EIC) Ост-Індійські компанії. Вони карбували монети спеціально для торгівлі в регіоні (наприклад, мідні кепінги із написами малайською мовою на основі арабської графіки – джаві).

Зі зміцненням позицій Голландської Ост-Індської компанії (VOC) місцеве карбування султанатів поступово обмежувалося, витісняючись колоніальними гульденами. До кінця XIX століття практично всі султанати втратили монетарний суверенітет.

Спочатку компанія не мала права карбувати власні гроші. Оскільки місцеві султанати та китайські купці не приймали європейські мідні чи дрібні срібні монети, компанія була змушена масово імпортувати велике європейське срібло високої проби – Рейксдальдери (Rijksdaalder) та Дукатони (Ducaton). Цей важкий срібний імпорт став основою великої міжнародної торгівлі. Голландські дукатони із зображенням вершника на коні користувалися колосальною довірою на архіпелазі.

Оскільки голландського срібла часто бракувало, VOC активно купувала та використовувала іспанські монети, викарбувані в колоніях Америки (Мексика, Перу). Вони стали головною міжнародною валютою регіону.

Щоб утримати іноземне срібло всередині своїх опорних пунктів (насамперед у Батавії – колишня назва Джакарти), VOC надкарбовувала на іспанських монетах свій фірмовий знак. Монети з таким штампом коштували в Батавії дорожче, ніж за її межами, що заважало їх вивезенню.

Для повсякденної торгівлі, виплати зарплат солдатам та розрахунків на місцевих ринках велике срібло не підходило, а китайських кешів катастрофічно бракувало. У 1726 році Генеральні штати Нідерландів нарешті дозволили VOC карбувати власну дрібну монету для колоній. Так з’явився знаменитий дуйт (duit).

Дуйти карбувалися мільйонними тиражами і настільки міцно увійшли в побут індонезійців, що в сучасній індонезійській мові слово duit досі є синонімом слова «гроші» (нарівні з офіційним uang).

У другій половині XVIII століття через корупцію, високі витрати на утримання армії та Четверту англо-голландську війну (яка паралізувала морські перевезення срібла з Європи) компанія VOC опинилася на межі банкрутства.

У період з 1792 по 1794 рік через дефіцит міді монетний двір у Батавії почав відливати дуйти з місцевого олова. Вони були низької якості й швидко зношувалися.

У 1782 році VOC робить радикальний крок – випускає в обіг перші паперові гроші на архіпелазі. Це були кредитні сертифікати, номіновані в рейксдальдерах, які мали примусовий курс. Компанія обіцяла згодом обміняти їх на срібло.

Оскільки реального срібного забезпечення не було, а компанія продовжувала друкувати папір для покриття боргів, населення та купці втратили довіру до цих асигнацій. До 1790-х років паперові гроші знецінилися на тлі стрімкого зростання цін.

Коли 31 грудня 1799 року VOC було офіційно ліквідовано за борги, її фінансова система була повністю зруйнована, а колонії разом із девальвованими грошима перейшли під пряме управління нідерландської держави.

Період з 1800 по 1815 рік в історії Індонезії (тоді Нідерландської Індії) називають «періодом невизначеності» або інтерлюдією, оскільки європейські Наполеонівські війни повністю зруйнували стабільність у колонії. Метрополія (Нідерланди) втратила незалежність, ставши спочатку Батавською республікою, а потім Королівством Голландія під керівництвом брата Наполеона – Луї Бонапарта.

Це спровокувало гострий дефіцит монет, хаос у номіналах та призвело до тимчасового захоплення Яви британцями. Грошова система цього часу трималася на екстрених випусках монет із металобрухту та радикальних реформах Томаса Стемфорда Раффлза.

Коли нідерландська держава перебрала на себе борги та майно ліквідованої компанії VOC, ситуація на Яві була критичною. Новий генерал-губернатор Герман Віллем Дандельс (затятий прибічник Наполеона) прибув у 1808 році й застав повну відсутність срібної монети через британську морську блокаду.

У цей період на архіпелаг намагалися постачати монети з монограмою «LN» (Louis Napoleon) або літерою «H» (Holland). Вони карбувалися в Голландії, але через блокаду допливали одиниці.

Дандельс заснував тимчасові монетні двори в Батавії (Джакарті) та Сурабаї. Оскільки чистої міді не було, дрібні монети (дуйти) виливали з переплавлених старих гармат, бронзового лому та корабельних деталей. Вони мали дуже грубу форму, нерівні краї й монограму «LN».

Для великих розрахунків випускали так звані бонки – грубо нарізані шматки мідних чи срібних злитків прямокутної форми з вибитим номіналом і роком.

Намагаючись профінансувати будівництво Великого поштового шляху через усю Яву, Дандельс масово друкував паперові ріксдальдери. Це призвело до стрімкої інфляції, і місцеве населення остаточно перестало приймати будь-який папір.

У 1811 році британські війська штурмом взяли Батавію, щоб Наполеон не зміг використати флот колонії. Намісником Яви став Томас Стемфорд Раффлз (майбутній засновник Сінгапуру). Він застав фінансову руїну і вирішив повністю ліквідувати стару голландську систему.

Раффлз скасував голландський гульден як основну одиницю і запровадив Яванську рупію. Вона копіювала індійську рупію Британської Ост-Індійської компанії.

У 1815 році монетний двір у Батавії випустив унікальну золоту рупію. На ній був напис арабською в’яззю: «Монета англійської компанії, викарбувана на острові Ява». Сьогодні це одна з найрідкісніших і найдорожчих монет в історії Індонезії.

Срібні рупії мали високу пробу. Дрібними грошима стали мідні кепінги (keping). Раффлз наказав вибивати на них номінал мовою джаві (малайською мовою арабськими літерами), щоб інтегрувати гроші в місцеву культуру султанатів.

Період хаосу завершився у 1814-1815 роках, коли після поразки Наполеона у Європі було підписано Лондонський договір. Британія повернула Яву Нідерландам. Проте реформи Раффлза заклали основу для майбутньої стабільної грошової системи, а назва «рупія» через століття повернулася як назва незалежної Індонезії.

Після повернення архіпелагу нідерландцям у 1816 році, влада постала перед завданням ліквідувати наслідки британських реформ і хаосу Наполеонівських воєн. У цей період було створено єдину монетарну систему на чолі з гульденом Нідерландської Ост-Індії, яка проіснувала понад століття до початку Другої світової війни.

Щоб упорядкувати фінанси, у 1828 році в Батавії (Джакарті) було засновано Яванський банк (De Javasche Bank). Він отримав виключне право випускати банкноти (банкноти пред’явника), які вперше в історії архіпелагу завоювали повну довіру як європейських купців, так і місцевого населення.

До середини XIX століття на різних островах все ще ходили старі дуйти VOC, іспанські долари та срібні рупії. У 1854 році голландська влада ухвалила Монетарний закон (Колоніальний грошовий устав), який остаточно навів лад.

Офіційною і єдиною валютою проголошувався гульден Нідерландської Ост-Індії. Гульден перевели на десяткову систему: він почав ділитися на 100 центів (замість старої системи стуйверів та дуйтів). Валюту колонії жорстко прив’язали до метропольного нідерландського гульдена у співвідношенні 1:1, а згодом запровадили золотий стандарт, що зробило ост-індійський гульден однією з найстабільніших валют Азії.

Для повсякденного обігу на монетних дворах у Нідерландах (Утрехт) карбувалася величезна кількість мідних, бронзових та срібних монет спеціально для колонії. Вони мали унікальний дизайн, адаптований під реалії Ост-Індії:

• Срібні 1/10 та 1/4 гульдена, а також 1 і 2½ гульдена – на них зображувався профіль голландських монархів (Віллема III, а згодом королеви Вільгельміни).
•  Мідні та бронзові (½, 1 і 2½ центи) – на аверсі розміщувався державний герб Нідерландів і напис латиницею NEDERLANDSCH INDIE. На реверсі номінал дублювався двома місцевими мовами: малайською (письмом джаві) та давньояванським письмом (каві). Оскільки місцеве населення тривалий час не знало латинських цифр, це допомагало уникати обману на ринках.

Починаючи з 1936 року, бронзовий цент почали карбувати з круглим отвором посередині. Це було зроблено на прохання місцевих жителів, які звикли носити дрібні гроші нанизаними на мотузки, як це робилося протягом століть із китайськими кешами.

Коли у травні 1940 року нацистська Німеччина окупувала Нідерланди, уряд Ост-Індії оголосив про фінансову автономію. Оскільки зв’язок із монетним двором в Утрехті перервався, колонія замовляла карбування монет і друк банкнот у США (монетні двори Філадельфії, Денвера та Сан-Франциско). Ці екстрені випуски 1941-1942 років вирізняються літерою монетного двору США (наприклад, «P», «D» або «S») під гербом.

Ця стабільна ера завершилася у березні 1942 року, коли японські війська висадилися на Яві, ліквідували нідерландську адміністрацію та конфіскували активи Яванського банку.

Японія використала монетарну політику як інструмент економічного підкорення, ліквідувавши голландський гульден та запустивши масштабну інфляцію через масовий друк безвідсоткових воєнних грошей.

Було випущено паперові гроші з написами нідерландською мовою «De Japansche Regeering» (Японський уряд). Номінали копіювали голландську систему: 1, 5, 10 центів та 1, 5, 10 гульденів.

Будь-які срібні та золоті монети Явайського банку нідерландського періоду вилучалися окупаційною владою на потреби японської армії. Населенню залишили лише паперові сурогати та дрібні алюмінієві японські монети в 1, 5 і 10 сен (аналог цента).

Коли хід Другої світової війни змінився не на користь Японії, Токіо вирішило залучити ширшу підтримку індонезійських націоналістів. У 1944 році японці офіційно пообіцяли Індонезії майбутню незалежність і повністю прибрали голландську мову з банкнот.

Було впроваджено нову валюту – рупію. На банкнотах з’явився напис малайською мовою: «Dai Nippon Teikoku Seifu» (Уряд Великої Японської Імперії).

На нових купюрах (особливо 100 рупій) з’явилися зображення традиційних індонезійських храмів (наприклад, Прамбанан), селян на рисових полях та іншої місцевої культурної символіки.

Через морську блокаду з боку союзників Японія не могла постачати товари в Індонезію, але продовжувала безконтрольно друкувати паперові рупії для фінансування своїх військових витрат. Гроші стрімко знецінювалися. Місцеві жителі презирливо називали ці банкноти «банановими грошима» через зображення дерев на ранніх випусках. До середини 1945 року для купівлі простих продуктів харчування потрібні були мішки японського паперу.

17 серпня 1945 року Сукарно та Хатта проголосили незалежність Республіки Індонезія, через повний параліч банківської системи японські окупаційні рупії та залишки довоєнних голландських гульденів продовжували залишатися законними платіжними засобами ще понад рік (до жовтня 1946 року), допоки молода республіка не надрукувала власні перші гроші – Валюта Республіки Індонезія (ORI – Oeang Republik Indonesia).

Банкноти номіналом від 1, 5, 10, 50 центів до 1, 5, 10, 100 рупій друкувалися у друкарні Канізіус у Джок’якарті. Вони містили портрет першого президента Сукарно, зображення вулкана Мерапі та підпис віцепрезидента Мохаммада Хатти.

Випуск власної валюти у 1946 році став актом економічного суверенітету та «грошовою війною» проти Нідерландів, які намагалися повернути колонію та повернути гульден на архіпелаг. Через конфлікти з нідерландцями логістика розповсюдження Валюти Республіки Індонезія на островах була порушена. Центральна влада дозволила регіонам друкувати власні тимчасові гроші – Регіональну Валюту Республіки Індонезія (ORIDA). На ринку одночасно хаотично ходили ORI, ORIDA, японські та нідерландські купюри.

Лише після офіційного визнання Нідерландами незалежності Індонезії та реорганізації фінансової системи у 1953 році народилася сучасна індонезійська рупія.

У 1953 році, шляхом націоналізації De Javasche Bank, було засновано Банк Індонезії (Bank Indonesia) як центральний банк країни, який отримав монополію на випуск національної валюти – рупії.

Одразу після створення центрального банку в обіг було випущено перші офіційні гроші сучасної Індонезії – банкноти 5, 10, 25, 50, 100, 500, 1000 рупій. Вони увійшли в історію як «Серія Культури». На банкнотах вперше було чітко зазначено емітента: Bank Indonesia. Вони відрізнялися витонченим дизайном із зображенням культурної спадщини країни (традиційні танці, індонезійські мотиви) та портретом лідера антиколоніальної боротьби Діпонегоро.

На відміну від попередніх грошей, які часто друкувалися за кордоном (у Нідерландах чи США), нову серію почали частково виготовляти на національному підприємстві Pertjatakan Kebajoran у Джакарті.

У період становлення сучасної рупії з 1953 року і поруч із банкнотами першої серії в обігу використовувалися монети: 1 сен (випускалася у 1952 році, кругла монета з отвором посередині), 5 сенів (випускалися у 1951 та 1954 роках, кругла монета з отвором), 10 сенів (випускалися у 1951, 1954 та 1957 роках, алюмінієві), 25 сенів (випускалися у 1952, 1955 та 1957 роках, алюмінієві),  50 сенів (випускалися у 1952, 1955 та 1957 роках, з портретом національного героя Діпонегоро).

У першій половині 1960-х років економічна політика президента Сукарно (зокрема, дорогі іміджеві проєкти та військове протистояння з Малайзією) повністю виснажила бюджет. У 1965 році річний рівень інфляції сягнув катастрофічних 600-650%. Найбільший номінал банкнот за кілька років зріс у 100 разів – від 100 рупій у 1959 році до 10000 рупій у серпні 1964 року. Грошова маса вийшла з-під контролю.

Президент Сукарно підписав Розпорядження № 27/1965, яке ввело в обіг так звану «Нову рупію» (Rupiah Baru) замість «Старої рупії». 13 грудня 1965 року уряд оголосив курс обміну: 1000 «старих» рупій = 1 «нова» рупія.

У межах реформи було впроваджено принципово новий ряд номіналів. Хоча на багатьох дрібних купюрах стояв рік випуску «1964», фактично в обіг їх випустили саме під час реформи у грудні 1965 року.

Дрібні номінали повернулися в обіг через тотальне знецінення раніше. Було випущено паперові 1, 5, 10, 25 та 50 сенів серії «Волонтери». Випущено банкноти номіналом 1 та 2,5 рупії з портретом президента Сукарно. Згодом лінійку розширили номіналами 5, 10, 25, 50 та 100 нових рупій.

Монети під час цієї реформи практично не карбувалися, оскільки держава не мала металу для забезпечення дрібних розрахунків, тому навіть сени випускали на дешевому папері.

Рівень інфляції вдалося збити з понад 600% у 1966 році до менш ніж 10% до 1970 року. З обігу було поступово вилучено банкноти з портретом Сукарно. Замість них у 1968 році Банк Індонезії випустив нову серію банкнот «Судірман», присвячену національному герою-генералу.

У 1970 році Індонезія вперше після тривалого знецінення повернула в обіг справжні монети. Паперові сени назавжди зникли. Карбувалися номінали в 1, 2, 5, 10, 25 та 50 сенів. Вони швидко знецінилися і вже до кінця 70-х фактично не використовувалися.

1970-1980-тих роках основними робочими банкнотами були 100, 500, 1000, 5000 та 10000 рупій.

Через поступове зростання цін дрібні банкноти перетворювалися на монети, а номінальний ряд паперових грошей зростав угору. З’явилися монети номіналом 1, 5, 10, 25, 50, 100 рупій, а згодом у 1990-х роках – 500 та 1 000 рупій (знаменита біметалева монета з пальмою).

1992-1993 роки Банк Індонезії випустив в обіг нову велику банкноту –  20 000 рупій, а також першу в історії країни купюру номіналом 50 000 рупій (із зображенням президента Сухарто та написом «25 років розвитку»). Це свідчило про те, що економіка потребувала все більших номіналів для великих розрахунків.

У середині 1997 року стабільний світ «Нового порядку» Сухарто розпався. Спекулятивні атаки на азійські валюти змусили Банк Індонезії відмовитися від керованого плаваючого курсу. Курс рупії впав із 2 400 IDR до понад 16 000 IDR за 1 USD на початку 1998 року. Країну охопив хаос, інфляція перевищила 70%, а Сухарто пішов у відставку.

Через різке знецінення грошей виникла термінова потреба у величезних номіналах. Банк Індонезії вперше в історії випустив банкноту номіналом 100 000 рупій.

Бажаючи захистити нову супер-купюру 100 000 рупій (1999 року) та купюру 50 000 рупій (випуску 1993 року), центробанк замовив їхній друк на полімерному (пластиковому) субстраті в Австралії. Проте експеримент виявився невдалим: лічильні машини в індонезійських банках часто заминали пластик, а фарба швидко стиралася у вологому тропічному кліматі. Згодом Індонезія повернулася до високоякісного паперу.

Оговтавшись від кризи, уряд надав Банку Індонезії повну незалежність. Номінальний ряд остаточно сформувався у вигляді, який існує й сьогодні: банкноти від 1 000 до 100 000 рупій та монети від 100 до 1 000 рупій.

Згідно із законом про державну символіку в 2014 році, рупія перестала бути просто платіжним засобом центробанку. Вона стала офіційним символом суверенітету держави. 2016 року Банк Індонезії випустив повністю оновлений грошовий ряд, де на кожній банкноті з’явився напис Negara Kesatuan Republik Indonesia (NKRI), підписи як Голови Центробанку, так і Міністра фінансів, а також портрети національних героїв з усіх куточків архіпелагу.

Чергова масштабна модернізація готівкових грошей відбулася у 2022 році. Нова серія отримала суттєві технологічні покращення. Було впроваджено сучасні голографічні стрічки Microlens та динамічні колірні ефекти SPARK. Розміри банкнот стали різними за довжиною (чим менший номінал – тим коротша купюра), а тактильні мітки для незрячих людей стали набагато чіткішими. Серія зберегла традиційні сюжети (національні герої на аверсі, індонезійські танці та природні дива на реверсі).

Після багатьох років відкладень і затримок (через пандемію COVID та політичні вибори) питання деномінації офіційно повернулося на порядок денний. Проєкт закону про зміну номінального курсу (прибирання трьох нулів) заплановано повністю затвердити та фіналізувати до 2027 року. Як зазначається, банкнота номіналом 1 000 рупій перетвориться на 1 нову рупію, а найбільша банкнота 100 000 стане номінальними 100 рупіями без жодної втрати купівельної спроможності. Банк Індонезії наголошує, що перехідний період паралельного обігу старих та нових грошей триватиме кілька років для уникнення інфляційного шоку.

На 2026 рік в офіційному обігу в Індонезії перебуває 7 номіналів банкнот – 1 000, 2 000, 5 000, 10 000, 20 000, 50 000, 1000 000 рупій та 4 номінали монет – 100, 200, 500, 1000 рупій.